Наші традиції - Святвечір

Святвечір – одне з найурочистіших свят, його відзначають напередодні Різдва. Його ще називають багатий вечір, багата кутя, вілія. В різних регіонах України були деякі відмінності. Але всюди зі Святвечором пов'язаний обряд приготування першої куті. Її називали багатою, оскільки, крім неї готували одинадцять пісних страв, серед яких обов'язково мали бути борщ, риба, гриби, пироги з квасолею та капустою, картопля та узвар.
Кутю традиційно виготовляли з пшеничних або ячмінних зерен (на півдні України з рису). Перед тим їх вимочували у воді, товкли в ступі, сушили і знову товкли, щоб остаточно звільнити од луски.
Кутя вважалася основною обрядовою їжею, а тому з нею пов'язано чимало обрядодій. Після її приготування, вийнявши горщик, дивилися: якщо зерна піднялися через вінчик — на добробут, а запали — на лихе передвістя. До звареного збіжжя додавали меду, але пам'ятали відоме прислів'я: «Не передай куті меду». В інших регіонах заправляли товченим маком, волоськими горіхами, родзинками та іншими смаковитими приправами. Натомість усе це розмішували узваром.
На особливу увагу заслуговує обряд «Нести кутю на покутю». Адже вона неодмінно має стояти в новому горщикові протягом усіх празників. У одних районах це мав учинити наймолодший хлопчик у родині. Напередодні батько виплітав йому нові вовняні рукавички; зодягши їх, підліток брав горщика і, несучи його, декламував: «Несу кутю на покутю, на зелене сіно, щоб бджоли (або курчата) сіли».
На півдні України, як правило, кутю несла господиня, перед тим наказавши всім присутнім сісти і супроводжувати дію звуками квочки («кво-кво»); коли ж ставила узвар, то просила всіх устати й кудкудакати («кудкудах-кудкудах»). Це для того, щоб гарно неслися кури і виводили курчат. Деінде садовили на покуті дітей, і ті гуртом відтворювали пташині звуки. На Чернігівщині господиня імітувала це тоді, як подавала їсти кутю.
Здебільшого відносив на покуть кутю хтось з чоловічої статі. Але на Черкащині перевага віддавалася жінкам. Господиня, несучи горщик, казала: «Кутю на покутю, узвар — на базар, а пироги — на торги: кво-кво...»; діти ж услід піддакували; «Цяп-цяп...». Прилаштувавши горщик, підходила до малят і, поскубуючи їх за чубчики, приказувала: «Чуб-чуб...» — це Для того, щоб курчата були чубатими.
На місці, де мала стояти кутя,— покуті робили кубло з сіна. Власне, в нього і ставили горщик, прикривши хлібом з дрібком солі. По закінченні свят частину сіна віддавали тваринам, а решту тримали для кубел, де мали нестися кури чи висиджуватися курчата. На Слобожанщині з цієї трави готували купелю для немовлят.
Волиняни напередодні Різдва мастили хатню долівку, зносили оберемок сіна і стелили його під столом. Воно мало пролежати там до Водохрещ. Гарною ознакою було, якщо у ньому переспав пес або кіт. У західних областях України до хати вносили плуга або ярмо, столярські причиндалля, а в інших — випікали тістечка у формі господарського реманенту або збруї, обрядовий хліб «Василі», який також ставили на покуть.
Як тільки на небосхилі з'являлася перша підвечірня зірка, всією родиною сідали за, як казали, багатий стіл. Він дійсно був багатим — з дванадцяти різноманітних пісних страв, а звідси й назва «багата кутя» чи «багатий свят-вечір».
Першим, як і годилося, займав місце господар, а за ним інші члени родини. Під час святкової вечері намагалися не виходити з-за столу, розмовляти тихцем. Вставши, глава сімейства пропонував пом'янути покійників і запросити їх до свят-вечора. Вважалося, що саме в цей час всі близькі й далекі члени родини мають прийти до оселі, а відтак звільняли для них місця на лавах, ліжках, стільчиках, ставили страви і клали ложки. Слідом за господарем всі присутні виголошували молитву. Поетично-хвилюючі слова були звернені до тих, хто «заблукав у лісі, втопився у морі чи не повернувся з далекої дороги».
Обряд поминання померлих присутній в усіх регіонах. В одних випадках цим дійством започатковували вечерю, в інших — робили це наприкінці. Господар поіменно називав імена небіжчиків, приказуючи: «Хто вмер, той у ямі, а хто живий, той з нами» чи «Царство їм небесне, хай легенько лежиться, а нам легко живеться!». Натомість, залишивши трохи куті в мисці, клали в неї чи поруч ложки, а вдосвіта на Різдво дивилися, чи не перевернулася чиясь; це означало, що власник такої ложки «скоро піде з цього світу».
Наступну молитву виголошували нині сущим — усім членам родини. Їм зичили здоров'я і щастя, бажали, щоб гуртом та в злагоді дочекатися наступного Різдва. Після цього господар брав свічку та миску з кутею і, поклонившись до чотирьох кутів, передавав страву дружині Перед тим, як почати їсти, старійшина, зачерпнувши ложкою куті, підкидав її до стелі — на «приплід». Усі стежили, скільки прилипне зернин, ото стільки з'явиться в новому році ягняток та іншої живності. Друга порція призначалася врожаєві зернових, третя завбачувала кількість роїв, адже традиційно в кожному господарстві тримали бджіл! Тільки після цього починали вечеряти.
На Чернігівщині, перед тим, як почати трапезу, господар, взявши першу ложку куті в рот і, не ковтаючи неї, виходив на двір подивитися нічне небо: якщо воно зоряне — у наступний рік добре вестиметься всяка птиця, а коли зірок мало — доведеться спродувати її. Лишень після цього починали вечеряти. Кожен з присутніх, з’ївши три ложки куті, мав посмакувати всі страви, а завершити їство ще раз кутею та узваром.
Після вечері діти мали віднести обрядову їжу своїм хрещеним та бабам-пупорізкам. Щоправда на Херсонщині робили це перед вечерею. Матері клали на тарілку книш чи калачі, іноді цукерки, і діти, зайшовши до хати, казали: «Добрий вечір! Мама і тато прислали вам хліб, сіль і вечерю...».
Хрещені (навістити їх було за священний обов'язок) забирали принесену вечерю і взамін давали свою; натомість дітей ощедрували горіхами, цукерками чи грішми. Якщо хтось за вечерею необавом чхнув, що вважалося доброю прикметою, то господар символічно «дарував» шмат землі чи якусь тварину, а коли вдавився, то це віщувало сумну вістку. Після всього господиня мила посуд, а воду зливала в карафку, щоб нею напровесні скропити молодий приплід, переважно курчат чи качат, яких уперше випускали на двір. Не менш цікаві передріздвяні обряди побутували в Карпатах та на Закарпатті. Крім куті, тут пекли спеціальний обрядовий хліб — «карачун», «крачун», «хлібець». В одних місцях його виготовляли ввечері, в інших — у ніч перед Різдвом, супроводжуючи цікавими обрядодіями. Скажімо, гуцули робили це в такий спосіб: жінка, щоб спекти крачуна, одягалася в гуню і натягала рукавицю, бо «гола рука - це бідність, а крачун - символ достатку». Хоч обрядовий хліб і супроводжував усі святки, символізуючи зимове сонцестояння, але вживали його тільки після Василів.
На Закарпатті обрядовий хліб пекли з пшеничного борошна. Перед тим, як його вчинити та посадити в піч, ґаздиня виганяла всіх з оселі і замикалася. Якщо в родині була відданиця, то змащувала обличчя медом, потім змивала його, а воду, зливши у пляшечку, вправляла в тісто. Коли саджала в піч пшеничні вироби, то казала: «Як цей мід пече в крачуні, так би тобі (ім'я хлопця) пекло серце за мною». Вважалося, якщо цю воду підлити юнакові, то він неодмінно вподобає дівчину.
Напередодні Різдва батько з сином йшли до току з веретою, нав'язували в неї соломи і заготовляли два снопки — один, щоб розіслати на столі, а другий правував за дідуха. Потім направлялися до річки, вмивалися джерельною водою, змочували з трьох сторін крачуна і, прихопивши з собою солому та сніпки, йшли до хати. Почувши постуки в сінях, господиня запитувала: «Хто там дуркоче?» — «Святий Дух з калачами та зі свяченою водою,— відказував ґазда і, переступивши поріг, оповіщав: — Щедрий і добрий вам вечір!».
Дружина, розіславши біля порога якусь одежину (на голу долівку не годилося ступати), відповідала: «Дай, Боже!» Натомість господар пускав крачуна до столу, а ґаздиня, упіймавши його, кидала назад. Якщо хлібець упав долі, то дивилися, чи «не догори, бо це на лихий рік». Подібну обрядодію робили і на щедру кутю.
Після цього батько з сином розстеляли куля на столі, прикритому святковою скатертиною, а дідуха ставили на покуть. Соломою прикривали лави і долівку. Дорослі члени родини тим часом робили перевесла і перев'язували ними попереки, щоб «під час жнив не боліла спина».
Такий звичай побутував на рівнинному Закарпатті. Гуцули ж святвечерювали трохи інакше. Напередодні багатої куті господар разом із сином (а коли не було, то з дружиною, котра одягала чоловічу шапку) тричі за сонцем обходили оселю, тримаючи в руках хліб, по ложці меду й куті, а також жаринки, ладан і свічку на тарілці. Потім заходили у хлів і робили на одвірках та між рогами тварин хрестики, і проголошували заклинання.
Міцно позамикавши двері, обсипали довкола маком «од відьом», а біля порога клали зубок часнику та сокиру «від вовків». Лишень після цього заходили в хату з «колядником» — обрядовим снопом.. Перед вечерею парубок йшов до потічка, набирав у відерце води й приносив до хати, імітуючи, що несе масло. Між сином та матір'ю здійснювався діалог...
Сівши за стіл, ґазда розпускав паска на штанях, щоб вівці легко окотилися. До речі, мешканці Карпат намагалися завести в світлицю й полазників — ягнятко або телятко й нагодувати його. Деінде влаштовували символічний обряд частування диких звірів.
Ось такі, найвідоміші обряди, пов'язані зі свят-вечором на всьому терені України. Не менш поетичними були й ворожіння та заклинання. Скажімо, хлопець, який не хотів, аби до його юнки засилали сватів інші парубки, йшов увечері до млина, брав три скіпки зі шлюзів, які перетинали лотоку, загортав їх у ганчірку і таємно втикав у одвірок нареченної, приказуючи: «Як сеся застава не пущає воду на лотоки, так би (ім'я дівчини) не пускала сватів, окрім моїх».
Дівчата у свою чергу йшли до прорубу, роздягалися і, скропившись водою, нашіптували: «Як сеся вода біжит, так би за мнов бігали сватачі!». Натомість удома розплітали волосся, брали в руки хліб і, тричі обійшовши оселю, дивились у вікно, де начебто «має показатися доля». Дехто з юнок вмивав обличчя калиновим соком, щоб завжди було рум'яним.
З багатим свят-вечором пов'язано чимало повір'їв. Господарі готували для взуття нові солом'яні вустилки, котрі носили до Василів, потім перевертали їх на другий бік, а після Водохрещ ними підкурювали корів, котрі хворіли. На Лівобережній Україні хлопці та дівчата робили для правого чобота вустилки з сіна, що лежало на покуті, а напередодні Нового року вустилку клали під подушку, приповідковуючи: «Хто мені судиться, той сю ніч присниться».
Крім того, дівчата мили посуд і виносили його на вулицю, постукуючи в миски; звідки одізветься пес, туди піде заміж. Потім підходили до вікон сусідів: якщо чули слово «сядь» - не пощастить вийти заміж, а коли «йди» — в цьому році прийдуть свати. Якщо дівчина хотіла побратися з хлопцем, то підходила до хліва і слухала, як поводять себе свині: тихо сплять — в родині буде лад, а коли кричать — у сім'ї будуть часті сварки...
Ворожили і в такий спосіб. Дівчата, пов'язавши вузлами хустини, клали їх у ночви й імітували руками, начебто палають збіжжя — чиї хустки випали на долівку, ті юнки підуть заміж. Після цього клали на столі різні речі (сокиру, ножиці, чарку тощо), із зав'язаними очима почергово підходили,— до якої речі доторкнулася, таким на вдачу буде майбутній чоловік.
Крім молоді ворожили й старші люди. їх переважно турбувало, скільки кому жити. Ставши між лампадкою і свічкою, дивилися, чи буде подвійна тінь; якщо тільки одна, то це на швидку смерть. Діти в цей час удосталь гралися на розстеленій долі соломі, відтворюючи звуки домашньої птиці чи сценки збирання грибів у лісі. Щоб діти не плакали («бо будуть цілий рік каверзувати»), їм давали гризти горіхи, аби «не боліли зуби». Проте суворо забороняли їсти на дворі, бо «птиця постійно клюватиме зерно в посівах». У цей день намагалися не ходити в позички, щоб «не жебракувати цілий рік».
Зі свят-вечором пов'язані й прогнозування. Щоправда, вони значно бідніші, ніж новорічні.
На багату кутю зоряне небо — кури добре нестимуться і вродить горох.
Іній або сніг — на мокре літо і дорід зернових.
Дивляться після вечері у вікно: якщо чисте й зоряне небо, то буде сухе й урожайне літо, і навпаки.
З кубельця витягували сінину; якщо довга, то рік буде врожайним, а коротка — на недорід.

Повечерявши, зв'язували ложки житнім перевеслом, щоб «не губилися в череді корови».
Джерело: Василь Скуратівський «Вінець»




каталог сайтів